Візит президента України до Сербії. Післясмак

 

Джерело: https://www.president.gov.ua/ 

    Перший візит чинного президента України Володимира Зеленського до Белграду, де він зустрівся з президентом Сербії Александаром Вучичем, наробив галасу в сербському інформаційному та медійному просторі. Хоча своєю увагою приїзд Зеленського не оминули хорватські, чорногорські, боснійські журналісти та експерти. Антиукраїнська та антисербська істерика спостерігалася у тг-помийках росіян та їх ЗМІ.

    Вже ввечері 6 серпня сербські медіа писали про візит президента України, посилаючись на публікацію в мережі Х, яку зробив опозиційний політик, лідер «Демократичної партії» Срджан Мілівоєвич. Новина виявилася важливою настільки, що вже 7 серпня їй приділили увагу не тільки в Сербії, а й в інших країнах Балканського регіону. Вучич одразу окреслив теми розмов із Зеленським, ще до офіційної зустрічі з ним. Це були питання енергетики, гуманітарної допомоги Україні, євроінтеграція, участь Сербії у повоєнній відбудові України.

    Цих тем стосувалася і пресконференція президентів 8 серпня. Досить побіжно торкнулися підписаного Меморандуму про взаєморозуміння щодо співпраці у сфері здоров'я тварин та безпеки харчових продуктів, але особливої уваги документу не приділили. Зрозуміло, що за кадром для журналістів, які прийшли на пресконференцію і для експертів в Сербії та Україні залишилася можлива справжня мета зустрічі Зеленського і Вучича – поставка Україні боєприпасів та озброєння. Вучич офіційно заявив, що це питання не обговорювалося, хоча подібна співпраця можлива у повоєнний період. Зате сербський президент похизувався відкриттям нового сербсько-ізраїльського заводу з виробництва дронів у Сербії, пообіцявши запросити представників від України на церемонію відкриття.

    Якщо питання співпраці у військовій сфері і обговорювалося, то воно є вигідним для України і для Сербії. Наша країна потребує постійних поставок боєприпасів, які Сербія і так продає нам через треті країни. Самій же Сербії важливо на постійній основі мати доступ до українських замовників та ринку, оскільки він найбільший у Європі через масштаби військових дій проти росії. І така тенденція буде зберігатися ще не один рік. Вучич, який збирається залишатися при владі й після закінчення президентського терміну, прагне мати гарантії того, що заводи і фабрики сербського ВПК матимуть замовлення і покупців. Це робочі місця для тисяч сербських громадян, це працююча економіка, це козирі у комунікації з ЄС і США, які зацікавлені у сербських боєприпасах для України. Можливо, в країнах, де триває процес переозброєння і модернізації армій, теж звертають на сербське ВПК значну увагу, але вже через власні інтереси і розуміння загроз з боку російської федерації.

    Україна намагається, найвірогідніше, убезпечити себе від можливого припинення поставок боєприпасів, техніки та озброєння з Болгарії. Прем’єр Радєв ще декілька місяців тому заявив, що запаси Болгарії вичерпані, тому вона припиняє надавати військову допомогу Україні, але це можуть робити приватні болгарські компанії. Одночасно з тим, Румен Радєв підкреслив, що Болгарія може приймати військову техніку з України для проведення ремонту.

    За таких обставин візит Зеленського до Сербії не є дивним, а видається досить логічним. Про можливість цієї зустрічі говорили не один місяць, посилаючись на інтенсивність контактів між урядовцями обох країн. Вже в середині липня стало зрозуміло, що обидва президенти зустрінуться і не тільки на полях самітів Україна – Південно-Східна Європа.

    Економічні і гуманітарні питання, євроінтеграція, торговельні відносини є не менш важливими векторами співпраці обох країн, але найбільше вони вигідні наразі саме Александару Вучичу. У такий спосіб він намагається надіслати сигнал ЄС, що політика Сербії буде залишатися самостійною у питаннях санкцій проти рф і купівлі російських енергоносіїв, але у інших питаннях Сербія вже співпрацює з Україною, надає допомогу і продовжить це робити. Подібна спроба «купити» схвалення Брюсселю варто розцінювати як досить відчайдушний крок Вучича, бо стільці під ним хитаються давно. Дискредитація студентського руху, показово-демонстративні кроки щодо співпраці з Єврокомісією у контексті виконання деяких рекомендацій по оновленню судової системи, не спрацювали. Не спрацювали й заяви Вучича про те, що Брюссель має до Сербії упереджене ставлення, тому новий кластер вже декілька років не відкривається. Через відсутність прогресу у реформах, Сербія «замерзла» на місці з європейською інтеграцією. Аби догодити Брюсселю, зокрема Німеччині та Франції (бо історія з видобутком літію в Сербії і запуском виробництва літієвих батарей та електрокарів у Німеччині і Франції після витіснення з цієї царини китайців, теж виявилася замороженою через протести сербських екоактивістів), Вучич намагався скористуватися економічним і торговельним зближенням з Україною. Його заяви про зростаючий товарообмін між країнами є красивими, але товарообмін не є таким потужним, як продає Вучич. Утім, сербський президент намагається дотиснути на українську сторону, аби до кінця 2026 року Сербія та Україна уклали угоду про зону вільної торгівлі. Це було б ще одним переможним кроком для Вучича і його електорату, що можливо б покращило позиції Вучича і Сербської прогресивної партії серед громадян країни.

    Серйозних кроків щодо співпраці у євроінтеграції між Сербією та Україною не варто очікувати, бо Белград не може навчити нас тому, як швидко та ефективно проводити реформи та робити кроки до зближення з ЄС. Вучич та його оточення можуть навчити Україну та українців євроскептицизму, що і було частиною промови сербського президента на підсумковій пресконференції. Вучич тоді висловив свій скептицизм стосовно швидкого вступу нашої держави до ЄС, вказавши на кризу в Євросоюзі та відсутність позитивного ставлення Брюсселю до реформ у Сербії. У Брюсселі сподіваються, що зустріч з Зеленським оцінять позитивно і Сербія отримає до кінця року відкриття нового кластеру у перемовинах з ЄС. Але Вучич думає на кроки вперед і сподівається, що його спектакль приверне увагу і Дональда Трампа, зустріч з яким президент Сербії шукає вже два роки. При цьому співпраця між Сербією і США триває на різних рівнях, але Вучичу хочеться особистої прихильності Трампа. Як це має колишній президент Республіки Сербської (БіГ) Мілорад Додік.

    Вучич від приїзду Зеленського отримав ще один досить значний результат для себе – підтвердження територіальної цілісності Сербії і не визнання незалежності Косова. Це офіційна позиція України, яка не змінюється з 2008 р. Вучич буде цей козир доставати і махати перед своїми виборцями, авторитет серед яких похитнувся через ситуативні контакти з Україною, через внутрішні проблеми, погіршення відносини з ЄС тощо. На жаль, українська офіційна позиція була досить емоційно і негативно сприйнята в Косові. Зняття у Приштині величезного банера в українських кольорах, який висів на одній з будівель з початку повномасштабного вторгнення, більше є емоційним, аніж стратегічним кроком. На емоційному рівні діяли і міністри закордонних справ Косова і Албанії, які написали свою реакцію у соціальних мережах. Косовські медіа та експерти вже на другий день після слів президента України написали низку матеріалів, де робили акценти на розумінні того, чому Україна не визнає незалежність Косова. При цьому обурення словами Зеленського відкрито або завуальовано простежується. Емоційність у даній ситуації зрозуміла, але необґрунтована. Окремі політики, які не мали повноважень обіцяти громадянам Косова, що Україна визнає незалежність (а таких заяв з 2022 року від деяких українських політиків прозвучало багато), намагалися підняти свої рейтинги і створювали ілюзію можливого визнання Україною незалежності Косова. А варто було робити наголос на тому, що Київ і Приштина вже мають – гнучкі і досить прагматичні двосторонні відносини в торговельній та гуманітарній сферах, співпрацю у боротьбі з російською пропагандою та дезінформацією, у гуманітарному розмінуванні тощо. Вже створений фундамент тривалого і широкого співробітництва, яке можна і потрібно мережувати і поглиблювати. В нинішніх умовах, коли світ пішов з головою у геополітичний хаос, а Європа ніяк не прокинеться від свого комфортного сну, поки Україна захищає цей сон і комфорт, подібні україно-косівські зв’язки мають слугувати прикладом розвитку нової моделі двосторонніх відносин. За цим же може стояти регіональна стабільність, низка проєктів у військовій та оборонній сферах, економічна співпраця, взаємодія підприємців та представників бізнесу. Це саме те, що потрібно і варто робити, аби і Косово, і Україна змогли стати членами ЄС. Бо переконати країни-члени Євросоюзу в необхідності включення Косова і України до складу повноправних членів виключно політичними заходами не вийде. Потрібно формувати економічну зацікавленість в співпраці з Києвом та Приштиною, що вже існує і привертає увагу в окремих країнах ЄС, а також серед країн Балкан і Південно-Східної Європи.

    Кейс з реакцією Косова на офіційну позицію України є черговим нагадуванням, що Україна має постійно, а не ситуативно, комунікувати і пояснювати різницю між Кримом (незаконна окупація росією) та Косовом (право нації на самовизначення). Це потрібно робити не тільки на рівні українських і косовських експертів, політиків і дипломатів. Потрібно розширювати цільову аудиторію і через медіа, офіційні акаунти влади, громадських діячів, експертів у соціальних мережах повторювати про цю різницю, аби поступово громадська думка змінювалася на користь України і розуміння того, що росія – країна-окупант, а Косово давно є незалежною від Сербії країною. Таке усвідомлення ситуації і ключових наративів потрібно не тільки Україні, а й іншим країнам, які не визнають незалежність Косова або через власні проблеми з національними меншинами і сепаратистськими рухами, або через тиск Сербії і росії.

 

Катерина Шимкевич,

керівниця Аналітичного центру балканських досліджень