Еволюція сучасної історичної освіти в Республіці Молдова крізь призму внутрішньополітичних змін та боротьби історичних наративів

 Аналітичний записка

Автор: Гліб Скоков, стажер Аналітичного центру балканських досліджень

Анотація

Історична освіта в Республіці Молдова з моменту здобуття незалежності стала одним із ключових інструментів формування національної ідентичності та водночас предметом гострої політичної боротьби. Зміна державного керівництва, трансформація зовнішньополітичних пріоритетів і суперництво між румунським (уніоністським) та молдовеністським історичними наративами безпосередньо впливали на зміст шкільних програм, назву навчального предмета, концепцію підручників та державну політику у сфері історичної освіти. У різні періоди влада використовувала історичну освіту як засіб легітимації власного політичного курсу, що зумовило її значну залежність від внутрішньополітичної кон’юнктури.

У межах аналітичної записки було простежено еволюцію сучасної історичної освіти Молдови від початку 1990-х рр. до сьогодення, розкрито вплив політичних режимів на реформування шкільного історичного курсу та проаналізовано боротьбу між основними історичними наративами. Особливу увагу приділено процесам переходу від курсу «Історія румунів» до інтегрованих моделей викладання історії в контексті політики урядів різної ідеологічної орієнтації, ролі діяльності Асоціації істориків Молдови та громадянського суспільства у відстоюванні академічної автономії історичної науки, а також впливу придністровського чинника на формування альтернативного історичного дискурсу. Окремо досліджено сучасний етап розвитку історичної освіти в умовах європейської інтеграції Республіки Молдова, збереження інтегрованого курсу «Історія румунів та загальна історія», можливі перспективи розвитку історичної освіти в залежності від подальшого внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу держави у найближчому майбутньому (при вступі до ЄС та збереженні нинішнього курсу або при поверненні курсу країни на «схід») та їх значення для України.

Національне відродження в МРСР, історичне питання та утвердження уніоністського історичного наративу. Початок становлення національної системи історичної освіти в Республіці Молдова (1989-1990 рр.)

Зародження національної системи історичної освіти в Республіці Молдова розпочалося наприкінці 1980-х рр., ще до проголошення незалежності держави. Під впливом політики «перебудови» в республіці, як і в більшості союзних республік СРСР, активізувалися процеси національного відродження. Водночас у Молдавській РСР вони набули специфічного характеру, оскільки політичне протистояння між Комуністичною партією та Народним фронтом Молдови (рум. Frontul Popular din Moldova) (прорумунського й уніоністського об’єднання) концентрувалося навколо двох взаємопов'язаних питань – мовного та історичного. Перше стосувалося утвердження молдовської мови на основі латинської графіки (фактично румунської) як державної та рідної для більшості населення, друге – перегляду радянської інтерпретації історії через засудження Пакту Молотова-Ріббентропа, невизнання анексії Бессарабії та Північної Буковини 1940 р. Саме вирішення історичного питання стало головним для формування національної моделі історичної освіти.

Також перегляд офіційної оцінки німецько-радянського пакту 1939 р. створив би політичні та академічні передумови для легітимації концепції спільного історичного розвитку румунського й молдовського народів, а отже й для визнання в суспільстві уніоністських ідей, зокрема через переосмислення подій Великої унії 1918 р. Саме тому вирішення історичного питання стало складовою не тільки науково-академічних, а й громадсько-політичних процесів в тодішній МРСР, в яких перегляд оцінки важливих та суперечливих подій з історії Молдови перетворився на один із ключових інструментів його реалізації.

Як концептуальне підґрунтя для вирішення історичного питання, використовувався румунський (уніоністський) історичний наратив. Він зокрема виходив із концепції спільності історичного розвитку, мови, культури та етнічного походження населення сучасних Румунії й Республіки Молдова. У його межах молдовани розглядаються як складова румунської нації, тоді як перебування Бессарабії у складі Російської імперії та СРСР трактується як наслідок зовнішньої окупації й політичного відокремлення від румунського історичного простору. Відповідно, об'єднання Бессарабії з Румунією у 1918 р. інтерпретується як акт національного возз'єднання, а події 1940 р. – як результат реалізації таємних домовленостей Пакту Молотова–Ріббентропа.

Інституційною основою для його поширення стало створення 18 червня 1989 р. Асоціації істориків Молдови (рум. Asociația Istoricilor din Moldova) на базі історичного факультету Кишинівського державного університету (нині – Державний університет Молдови) під керівництвом декана Александру Мошану та за участі провідних істориків країни [3]. Її діяльність була спрямована не лише на перегляд усталених історичних концепцій, а й на вироблення нової методологічної основи викладання історії (використовуючи вищезазначений наратив), яка мала замінити марксистсько-ленінську парадигму та забезпечити реформування шкільної історичної освіти.

Водночас реалізація цих завдань вимагала неабияких зусиль для подолання наслідків тривалого домінування існуючої парадигми, що зумовлювало як методологічні, так і суспільно-політичні виклики через спротив партійної верхівки республіки. Однак прискоренню цього процесу сприяла ще більша активізація на початку 1990-х рр. уніоністських настроїв в суспільстві та поширення в ньому ідеї спільності румунського етнокультурного простору. Важливу роль у цьому відіграли й символічні національні акції, зокрема «Міст квітів» (рум. Podul de Flori) 6 травня 1990 р., які посилили суспільну підтримку уніоністських ідей та створили сприятливі умови для їх подальшої інтеграції в академічний і освітній простір.

Наслідком цих дій стало рішення спеціальної комісії Верховної Ради МРСР від 23 червня 1990 р., яка надала політико-правову оцінку Пакту Молотова-Ріббентропа, засудивши як сам договір, так і його наслідки – анексію Бессарабії та Північної Буковини. У висновках також було запропоновано нову концепцію історичного розвитку регіону, позбавлену радянських ідеологічних нашарувань. Вона ґрунтувалася на тезі про формування молдовської державності на теренах розселення гето-даків – предків сучасних румунів, та підкреслювала спільність румунсько-молдовського історичного розвитку. Ухвалена концепція не лише визначила новий підхід до осмислення минулого, а й стала політико-правовою основою подальшого реформування як історичної освіти так і прискоренню процесу виходу республіки зі складу СРСР. Зокрема її положення були покладені в основу Декларації про суверенітет РСР Молдова, що була ухвалена того ж дня, а згодом інтегровані до тексту Декларації про незалежність Республіки Молдова.

Після інституційного закріплення нового історичного наративу Асоціація істориків Молдови зосередила діяльність саме на реформуванні шкільної історичної освіти як одного з головних елементів для його поширення. За підтримки румунських істориків було розроблено першу навчальну програму курсу «Історія румунів» (рум. Istoria Românilor), а також оновлено методичні рекомендації для вчителів. Їхній зміст передбачав переосмислення ключових подій національної історії Молдови – від приєднання Бессарабії до Російської імперії у 1812 р. до Другої світової війни, повоєнного голоду та депортацій 1946-1947 рр. [3]. Водночас для викладання в школах були запропоновані румунські підручники, насамперед праця Петре Панайтеску «Історія румунів» та її оновлене (після революції 1989 р.) видання 1990 р. До початку 1990/1991 навчального року ними були забезпечені всі вчителі історії молдовських шкіл [3].

У результаті вже з 1 вересня 1990 р. за підтримки міністра освіти МРСР Ніколае Меткаша курс «Історія Молдови» (рум. Istoria Moldovei) було замінено на «Історію румунів». Це рішення загалом характеризувалось не лише зміною назви навчальної дисципліни, а й остаточним інституційним закріпленням румунського (уніоністського) історичного наративу в системі шкільної освіти, фактично започаткувавши функціонування сучасної національної системи історичної освіти в Республіці Молдова [3].

Початок боротьби уніоністського та молдовеністського історичних наративів в академічній площині. Роль придністровського конфлікту на історичну науку та освіту в Республіці Молдова (1991-1992 рр.)

Виходячи з вищезазначеного варто зазначити, що станом на момент проголошення незалежності Республіки Молдова 27 серпня 1991 р. у змісті шкільної історичної освіти було інституційно закріплено румунський (уніоністський) історичний наратив з відповідною назвою дисципліни. Проте, попри цей здобуток, з цього ж моменту питання назви та змістового наповнення курсу історії починає ставати предметом гострих академічних дискусій між прихильниками уніоністського та старого, що залишився як радянська спадщина, молдовеністського наративу.

На відміну від істориків-уніоністів, історики-молдовеністи обстоювали концепцію історичної самобутності молдован, розглядаючи Молдавське князівство, засноване в XIV ст. як підґрунтя окремої державницької традиції, що, на їхню думку, передувала формуванню румунської національної ідентичності та була відмінною від неї. Відповідно, вони критикували уніоністський підхід за заперечення існування окремої молдовської нації та мови, а також за інтеграцію історії Молдови до ширшого румунського історичного контексту [13]. Таким чином, на відміну від уніоністського наративу, який став основою реформ на хвилі процесів національного відродження початку 1990-х рр., молдовеністський підхід передбачав переосмислення змісту історичної освіти з позицій окремої молдовської державності та «відкат» до існуючої до 1991 р. моделі викладання.

Загалом витоки молдовеністського наративу сягають 1812 р., коли він почав формуватися в межах політики Російської імперії з релігійного та соціального відокремлення Бессарабії від Волоського князівства, після її анексії за Бухарестським мирним договором. Надалі він був інституціоналізований радянською владою, особливо після створення Молдавської АРСР у 1924 р. і почав активно культивуватися після окупації Бессарабії СРСР у 1940 р. та створення МРСР, в історичну освіту якої він був впроваджений. Його носіями виступали переважно румуни, на яких вплинула імперська політика формування окремої молдовської ідентичності, а також представники національних меншин – росіяни, українці, гагаузи та болгари [13].

Саме тому наявність двох взаємовиключних історичних наративів зумовила у подальшому політизацію історичної освіти: зокрема через наявність в Парламенті Республіки Молдова діаметрально протилежних за поглядами політичних сил, в тому числі лівоцентричних (навіть після тимчасової заборони комуністичної партії в країні, що діяла з 1991 по 1993 рр.) зміна політичного керівництва держави в майбутньому буде майже щоразу супроводжуватися спробами переглянути зміст шкільного курсу історії відповідно до ідеологічних пріоритетів нової влади.

Водночас у перші роки незалежності суперечності навколо цього питання тимчасово відійшли на другий план через загострення Придністровського конфлікту. Починаючи з 1990 р., він еволюціонував від локальних збройних інцидентів до повномасштабних бойових дій у березні 1992 р. Активна фаза конфлікту, що тривала близько чотирьох місяців, суттєво вплинула на всі сфери суспільного життя Молдови [15, c. 110].

Після «заморозки» конфлікту ізоляція регіону та визначальний вплив Російської Федерації зумовили також формування окремої системи освіти на лівому березі Дністра, підконтрольної сепаратистській адміністрації в Тирасполі. Збройне протистояння та його політичні наслідки в тому числі сприяли формуванню альтернативного «придністровського» історичного наративу, який став третім ідеологічним підходом до інтерпретації історії країни поряд із румунським (уніоністським) і молдовеністським. Унаслідок цього історична освіта в регіоні була зорієнтована переважно на радянську історіографічну традицію та ідеологічні конструкції, спрямовані на формування окремої «придністровської ідентичності» й консолідацію надетнічного «придністровського народу», що мав об'єднати різні етнічні групи регіону [10, с. 130].

Дана концепція яскраво проявляється в змісті навчальних програм і підручників з дисципліни «Історія рідного краю» та «Історія ПМР», затверджених освітніми структурами невизнаної «ПМР». Її основою стала ідея безперервності «придністровської державності» – від створення Молдавської АРСР у 1924 р. до проголошення «ПМР» у 1990 р. Події 1991-1992 рр. інтерпретувалися як «боротьба» або «самозахист» від «агресії Кишинева» [15, c. 115], тоді як особлива увага приділялася підкресленню «визначальної ролі» Росії в історичному розвитку регіону. Водночас молдовсько-бессарабський і загальноєвропейський історичні контексти маргіналізувалися або подавалися переважно в негативному світлі [15, c. 119].

Важливо зазначити, що придністровська модель історичної освіти не обмежується відтворенням специфічного для регіону наративу. Вона також інтегрувала окремі елементи молдовеністського підходу, використовуючи їх для обґрунтування тези про окремішність населення Бессарабії та лівого берега Дністра від румунів «за Прутом» [15, c. 114-115]. Таким чином, з середини 1992 р. на території Республіки Молдова фактично почали співіснувати дві моделі історичної освіти, кожна з яких спиралася на власний історичний наратив (уніоністський (що академічно змагався з молдовеністським) та придінстровський (що частково інтегрував молдовеністський)) і виконувала функцію легітимації відповідного політичного проєкту на лівому чи правому березі Дністра.

Початок політичного тиску на історичну освіту. Дії уряду «аграріїв» та перші спроби повернення до молдовеністського історичного наративу в Республіці Молдова (1994-2000 рр.)

Повертаючись до ситуації на правому березі Дністра, варто зазначити, що період від серпня 1991 р. до середини 1994 р. характеризувався відносною стабільністю у сфері історичної освіти. Незважаючи на вищезазначені безпекові виклики перших років незалежності, концептуальні засади шкільного курсу історії, сформовані наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., залишалися незмінними. Ситуація докорінно змінилася після парламентських виборів у лютому 1994 р., коли до влади прийшла Аграрно-демократична партія Молдови. Її політичний курс, що поєднував лівоцентристські орієнтири з переглядом окремих пострадянських реформ, передбачав переосмислення державної політики пам'яті, одним із ключових інструментів якої мала стати історична освіта. Насамперед це проявилося у спробі відмовитися від курсу «Історія румунів» як основи шкільної історичної освіти [7, с. 249].

Першим практичним кроком до цього стало створення 16 серпня 1994 р. Державної комісії з розробки нової концепції викладання історії в навчальних закладах Республіки Молдова (рум. Comisia de stat pentru elaborarea concepţiei de studiere a istoriei în instituţiile de învăţământ din Republica Moldova). Вже на першому її засіданні 23 серпня вона підтримала повернення до попередньої назви шкільного курсу історії. Проте це рішення не лише започаткувало процес перегляду наративу, а й засвідчило розкол серед історичної спільноти. Фактично комісія поділилася на дві групи: прихильників молдовеністської концепції та представників уніоністського підходу, які пропонували альтернативний курс «Історія Молдови та румунської цивілізації» (рум. Istoria Moldovei și a civilizației românești) [7, с. 253]. Таким чином, суперечка щодо змісту наративу та курсу вперше в історії вже незалежної держави перейшла з академічного середовища у площину освітньої державної політики.

Ще до завершення роботи комісії Міністерство освіти почало реалізовувати ухвалений нею підхід. 16 вересня 1994 р. було запроваджено інтегрований курс історії, який поєднував національний молдовський і всесвітній компоненти. Фактично це означало відхід від концепції «Історії румунів» і спробу сформувати компромісну модель історичної освіти, однак зорієнтовану на молдовеністський підхід, що фактично не відрізнявся від культивованої за часи МРСР парадигми. Виданий для її апробації підручник «Історія давніх часів» (рум. Istoria antică) згодом зазнав критики через недостатній науковий і методичний рівень, що додатково засвідчило поспішність реалізації реформи [7, с. 254].

Після розгляду двох альтернативних проєктів Міністерство освіти отримало доручення застосовувати редакцію, підтриману більшістю членів державної комісії. У навчальних планах на 1995/1996 навчальний рік дисципліна вже фігурувала під узагальненою назвою «Історія», а 16 березня 1995 р. було схвалено проєкт постанови щодо нової концепції її викладання [7, с. 254]. Сукупність цих кроків свідчила про прагнення уряду вже інституційно закріпити зміну назви курсу та змісту наративу.

Однак реалізація цієї ініціативи викликала безпрецедентний спротив академічної спільноти. Після оприлюднення намірів Міністерства освіти скасувати курс «Історія румунів» викладачі та студенти Державного університету Молдови ініціювали загальноуніверситетський страйк, який швидко набув загальнонаціонального характеру [7, с. 254-255; 29, c. 622]. Основною вимогою протестувальників стало збереження курсу «Історія румунів» та відмова від запропонованої урядом концепції викладання історії [4, c. 623]. При цьому під час протесту піднімались також й соціальні питання, що було притаманно всьому пострадянському простору. Загалом масштаб протестів засвідчив, що питання історичної освіти вже виходило за межі професійної дискусії істориків і перетворилося на важливий елемент політичного, та що не менш важливо, громадянського протистояння за відстоювання румунської національної ідентичності.

Попри спроби влади дискредитувати протестний рух, 27 березня 1995 р. Президент Республіки Молдова Мірча Снєгур запровадив мораторій на впровадження нової концепції викладання історії, а профільна комісія Міністерства освіти скасувала відповідний проєкт постанови [4, c. 623]. Після цього розпочався пошук компромісної моделі реформування історичної освіти.

У результаті 18 липня 1995 р. було схвалено новий проєкт концепції історичної освіти, який передбачав паралельне викладання всесвітньої історії та національної історії під офіційною назвою «Історія румунів». Відповідний наказ набув чинності з 1 вересня 1995 р. і визначав організацію викладання історії, що проіснувала протягом наступних шести з половиною років [7, c. 255]. Попри невдачу спроби повністю замінити курс «Історія румунів», події 1994-1995 рр. стали першим прикладом прямого політичного втручання у зміст історичної освіти незалежної Молдови. Вони засвідчили, що подальша еволюція шкільного курсу історії та питання зміни наративу дедалі більше залежатиме від зміни політичного спрямування влади та її бачення національної ідентичності.

Попри відносну стабілізацію ситуації після вищезазначених подій, суперечності навколо цього питання ще викликали поодинокі конфлікти між академічною спільнотою та політичним керівництвом в цей період. Це засвідчив меморандум Керівного комітету Асоціації істориків Молдови, виданий наприкінці 1997 р. і адресований Президенту Петру Лучинському та Прем'єр-міністру Іону Чубуку. У документі діяльність Міністерства освіти піддавалася критиці за відступ від затвердженої в 1995 р. концепції викладання історії, обмеження доступу до навчально-методичних матеріалів, перешкоджання публікації наукових праць і тиск на викладачів, які не підтримували позицію керівництва відомства.

Окреме занепокоєння викликала вибіркова державна підтримка видань молдовеністського спрямування, зокрема праці «Історія Республіки Молдова з найдавніших часів до наших днів» (рум. Istoria Republicii Moldova din cele mai vechi timpuri și până în zilele noastre), тоді як підручники для 6-9 класів, підготовлені у 1997 р. та схвалені експертною комісією Міністерства освіти, не були надруковані в достатній кількості через (як зазначалось) брак фінансування, незважаючи на гострий дефіцит навчальної літератури в школах [7, c. 255-256]. Це свідчить про те, що навіть після досягнення компромісу 1995 р. між академічною, громадською та політичною спільнотами, питання історичної освіти залишалося об'єктом уваги з боку політикуму, а державна підтримка навчальних видань дедалі більше залежала від позиції влади до домінуючого (на той час румунського) історичного наративу.

На початку нового тисячоліття активність уряду Аграрно-демократичної партії щодо перегляду змісту шкільного курсу історії поступово зменшилася. Натомість пріоритетними для нього стали соціально-економічні проблеми, що були загострені фінансовою кризою 1998 р. та бездіяльність в сфері яких призвела до падіння їх популярності та посилення політичної нестабільності. Водночас ця відмова від реформування історичної освіти не означала завершення боротьби між історичними наративами, а лише тимчасово відклала її. Політичні зміни кінця 1990-х рр. створили передумови для приходу до влади Партії комуністів Республіки Молдова, яка вже на початку 2000-х рр. розпочала новий етап наступу на історичну освіту, прагнучи повернути молдовеністську модель.

Системна політизація історичної освіти за уряду «комуністів» та президентства В. Вороніна. Боротьба суспільства та академічної спільноти. Впровадження молдовеністського наративу (2001-2009 рр.)

Після перемоги Володимира Вороніна та очолюваної ним Партії комуністів Республіки Молдова (ПКРМ) на парламентських і президентських виборах 2001 р. питання назви й змісту шкільного курсу історії знову опинилося в центрі суспільно-політичної дискусії. Зміна політичного керівництва ознаменувала початок нового етапу державної політики у сфері історичної освіти, спрямованого на перегляд концептуальних засад, що сформувалися в попереднє десятиліття. Унаслідок цього суперечності між органами влади, академічною спільнотою та громадськістю щодо змісту історичної освіти набули системного характеру [11, с. 128].

Політика нового уряду поєднувала внутрішньо- та зовнішньополітичні заходи, що спрямовані на відродження концепції молдовенізму. У 2001-2004 рр. це супроводжувалося погіршенням молдовсько-румунських відносин, зокрема відмовою від укладення окремих угод про культурне співробітництво та згортанням освітніх ініціатив за участю Румунії. В сфері історичної освіти головним об'єктом перегляду став курс «Історія румунів», який офіційна влада характеризувала як такий, що не відповідає завданням зміцнення молдовської державності та національної ідентичності. Натомість обґрунтовувалася необхідність посилення вивчення історії Молдови як окремої державної традиції [6, с. 24].

Запропонований урядом зміст курсу викликав спротив академічної спільноти, яка віддала перевагу боротьбі «на папері», шляхом ухвали декларацій. Зокрема, 1 липня 2001 р. у Кишиневі відбувся Конгрес істориків Молдови за участю університетських викладачів, науковців, учителів, студентів і представників інтелігенції. Його учасники засудили спроби заміни курсу «Історія румунів», закликали керівництво держави припинити політичний тиск на історичну освіту і ухвалили декларацію «На захист національної гідності, проти румунофобії та фальсифікації історії румунів». Подальшим проявом цього протистояння стала декларація Асоціації істориків Молдови, оприлюднена в листопаді 2001 р., у якій засуджувалися спроби запровадження курсу «Історія Молдови» та наголошувалося на неприпустимості використання історичної освіти як інструменту політичного й ідеологічного впливу [6, с. 24-25]. Загалом така реакція засвідчила, що історична освіта остаточно перетворилася на сферу відкритого суспільно-політичного протистояння з новою владою.

Наприкінці 2001 р. уряд ухвалив рішення про відновлення статусу російської мови як обов'язкового навчального предмета з 2-го класу, що стало каталізатором масштабних протестів, які тривали з січня до квітня 2002 р. за підтримки Християнсько-демократичної народної партії (наступника Народного фронту Молдови) [17]. Окрім мовного питання, під час протестів зачіпались й соціальні питання, в тому числі в сфері освітньої політики, складовою якої була й трансформація курсу історії. У цьому контексті 1 лютого 2002 р. Асоціація істориків Молдови звернулася до уряду з меморандумом, у якому висловила занепокоєння спробами відновлення практик ідеологічної індоктринації через переосмислення історії румунського народу та румунів Бессарабії [6, с. 25]. Фактично, академічна спільнота, як і в березні 1995 р. була підтримана суспільством, що збільшило шанс на відступ уряду «комуністів» від цієї теми. 

Однак, попри суспільний резонанс, 12 лютого 2002 р. Міністерство освіти підтримало рішення про запровадження курсу «Історія Молдови» з 1 вересня того ж року, а вже 15 лютого його офіційно затвердив уряд. Обґрунтовуючи це рішення, прем'єр-міністр Васілє Тарлев наголошував на необхідності формування власної національної історії незалежної держави, стверджуючи, що Молдова фактично не має такого курсу. Одночасно за ініціативою Володимира Вороніна було розпочато підготовку нового підручника під редакцією істориків-молдовеністів, який мав стати основою для запровадження «старої-нової» концепції історичної освіти.

Однак масштабні суспільні протести змусили уряд відступити та 22 лютого 2002 р. переглянути своє рішення і створити державну комісію з розробки нової концепції курсу «Історія Молдови». Додатково, у березні 2002 р. Наукова рада Інституту історії Академії наук Молдови, а згодом і Академія наук Молдови підтримали збереження курсу «Історія румунів» [6, с. 25-26]. Таким чином, перша спроба комуністичного уряду здійснити швидку зміну змісту курсу історії не отримала достатньої суспільної підтримки та зазнала поразки.

Усвідомивши неможливість реалізувати реформу шляхом прямої заміни курсу, «комуністи» змінили тактику. Надалі акцент було перенесено із відкритого перегляду змісту історичної освіти на поступове впровадження нової моделі викладання не як окрему дисципліну, а через інтегрований курс, що легітимізований із залученням міжнародних, насамперед європейських, експертних інституцій.

Після серії конференцій, організованих Міністерством освіти за підтримки Ради Європи у 2002-2003 рр., уряд повернувся до ідеї впровадження інтегрованого курсу історії. Формально він мав поєднати національну та всесвітню історію в межах однієї дисципліни, однак за своїм концептуальним змістом значною мірою відтворював модель, запропоновану ще у 1994 р. Це стало підставою для критичної оцінки з боку значної частини істориків, які розглядали інтегрований курс як альтернативний механізм утвердження молдовеністського історичного наративу [6, с. 26-29]. Водночас відсутність масштабного суспільного спротиву дала змогу Міністерству освіти здійснити поетапну апробацію реформи: у 2003/2004 навчальному році курс було запроваджено в 50 школах, у 2004/2005 р. – у 150, а у 2005/2006 р. – вже у 400 навчальних закладах [6, с. 26-29].

Завершальним етапом реформи стало рішення Міністерства освіти від 27 липня 2006 р. про запровадження інтегрованого курсу історії в усіх закладах загальної середньої освіти з 1 вересня 2006 р. Нова дисципліна замінила курси «Історія румунів» і «Всесвітня історія», а відповідні підручники стали обов'язковими для використання [6, с. 31-32]. Водночас їхній зміст зазнав гострої критики з боку академічної спільноти через концептуальні, фактологічні, мовні й методичні недоліки, а також домінування молдовеністських і радянських історичних інтерпретацій. Зокрема, приєднання Бессарабії до Російської імперії у 1812 р. трактувалося як «возз'єднання з Росією», події 1918 р. – як «румунська окупація», а події 1940 р. – як «визволення» від неї [18]. Упродовж наступних трьох років інтегрований курс став основною моделлю викладання історії в державних школах, що засвідчило остаточний перехід до молдовеністської концепції історичної освіти в цей період.

Зміна політичного ландшафту в Молдові напр. 2000-х – на поч. 2010-х рр. Відновлення уніоністського наративу та зміна орієнтації дисципліни. Історична освіта за президентства Н. Тімофті, І. Додона та М. Санду (2009-2025 рр.)

Наприкінці 2000-х рр. політична криза, спричинена масовими протестами після парламентських виборів 2009 р., на яких знову перемогла ПКРМ (що отримали назву «Цегляна революція» або «Революція твіттеру»), започаткувала зміну політичного ландшафту в країні. Подальші дострокові парламентські вибори та формування проєвропейської парламентської більшості створили передумови для перегляду державної освітньої політики, зокрема й підходів до історичної освіти.

Після перемоги на позачергових парламентських виборах коаліції «Альянсу за європейську інтеграцію» зовнішньополітичний курс країни був переорієнтований на європейську інтеграцію та відновлення співпраці з Румунією. Особливого значення ці процеси набули після обрання Президентом Республіки Молдова Ніколае Тімофті у березні 2012 р., що супроводжувалося поступовим переглядом державної політики у гуманітарній сфері. В умовах відсутності активного опору ПКРМ через втрату ними на останніх виборах більшості місць в парламенті, згасання підтримки серед населення та навпаки, популярність ідеї європейської інтеграції та відповідно відновлення партнерських відносин з Румунією, дискусії щодо змісту історичної освіти перемістилися з площини політичного протистояння до пошуку нової моделі викладання історії.

Ще у 2010 р. Міністерство освіти затвердило модернізовану навчальну програму інтегрованого курсу історії, однак вона не отримала підтримки академічної спільноти в особі Асоціації істориків Молдови. Тоді, у вересні 2011 р. сама організація звернулася до Міністерства освіти з пропозицією відновити викладання двох окремих дисциплін – «Історії румунів» та «Всесвітньої історії», а також переглянути систему підсумкового оцінювання, розподіл навчального часу між курсами та забезпечити переклад підручників для шкіл з іншими мовами навчання (зокрема російською) [9]. Ці пропозиції засвідчили прагнення професійної історичної спільноти повернутися до моделі історичної освіти, що існувала до реформи 2006 р., водночас адаптувавши її до сучасних освітніх потреб та дотримуючись компромісу з національними меншинами.

Після тривалих дискусій Міністерство освіти під керівництвом Михайла Шляхтицького наказом «Про організацію історичної освіти у доуніверситетській системі освіти» від 7 березня 2012 р. відмовилося від повернення до двох окремих курсів, однак переглянуло концепцію інтегрованого предмета. Було збережено інтегровану модель викладання історії, але змінено її офіційну назву на «Історія румунів та загальна історія», яка використовується й нині. Одночасно розпочалася модернізація курикулуму, спрямована на оновлення освітніх стандартів, запровадження компетентнісно орієнтованого підходу та усунення надмірної політизації змісту історичної освіти [16]. Таким чином, на відміну від реформ попереднього десятиліття, зміни 2012 р. були зосереджені на пошуку компромісної моделі, яка поєднувала б інтегровану структуру курсу з поверненням до румунського історичного компоненту.

У 2013 р. відповідно до оновленої концепції були видані нові підручники авторства Ігоря Кашу, Ігоря Шарова, Маї Добзєу, Павла Чербушке та інших дослідників, які стали основою для подальшого розвитку навчально-методичного забезпечення курсу «Історія румунів та загальна історія» [14].

Після перемоги Партії соціалістів Республіки Молдова (ПСРМ) на парламентських виборах 2014 р. та обрання її лідера Ігоря Додона Президентом Республіки Молдова у 2016 р. питання змісту історичної освіти знову набуло політичної актуальності. Представники нової влади повернулися до ідеї переорієнтації шкільного курсу історії на молдовеністський історичний наратив, поставивши під сумнів концепцію, запроваджену після реформи 2012 р.

Ще під час передвиборчої кампанії Ігор Додон виступав за відмову від інтегрованого курсу та повернення окремої дисципліни «Історія Молдови», аргументуючи це необхідністю деполітизації історичної освіти та усунення, на його думку, «уніоністської пропаганди» зі шкільних підручників. Президент неодноразово критикував чинні навчальні матеріали за формування у школярів ідентичності, близької до румунської, замість окремої молдовської державницької традиції, наполягаючи на самостійному викладанні історії Молдови без її інтеграції до ширшого румунського історичного контексту [5]. Водночас, попри активну політичну риторику, реалізувати запропоновані зміни не вдалося, а концептуальні засади історичної освіти, сформовані у 2012 р., залишилися незмінними [2]. Це засвідчило, що на відміну від початку 2000-х рр., можливості політичної влади щодо одноосібного перегляду історичної освіти суттєво звузилися, зокрема через більш активну проєвропейську опозицію в парламенті країни.

Після обрання Президенткою Республіки Молдова Майї Санду у 2020 р. та формування парламентської більшості партією «Дія і солідарність» була збережена модель історичної освіти, затверджена у 2012 р. Вона й надалі ґрунтується на інтегрованому курсі «Історія румунів та загальна історія», який поєднує викладання історії Румунії, історії Молдови та всесвітньої історії в єдиній хронологічній і тематичній структурі. Таким чином, влада підтвердила спадковість попередньої моделі історичної освіти, у межах якої зберігається домінування румунського (уніоністського) історичного наративу.

Водночас дискусії щодо назви та змісту курсу не припинилися. Зокрема, у червні 2025 р. Рада з питань запобігання дискримінації Республіки Молдова звернула увагу на те, що чинна назва предмета може недостатньо враховувати багатонаціональний склад населення країни. Водночас Міністерство освіти, в особі міністра Дана Перчуна, заявило про відсутність намірів змінювати назву дисципліни, обґрунтовуючи це академічною традицією та необхідністю забезпечення наступності освітньої політики [12]. Це свідчить, що сучасні дискусії дедалі більше стосуються не лише змісту історичного наративу, а й пошуку оптимального балансу між академічними підходами, державною політикою та суспільними очікуваннями.

Окремим напрямом сучасних дискусій залишається зміст шкільних підручників. Опозиційні політичні сили, насамперед представники ПСРМ, критикували нові видання за надмірне акцентування історичної спільності Молдови та Румунії й недостатнє висвітлення окремих періодів, зокрема радянської доби як етапу розвитку молдовської державності. Водночас представники єврейської громади порушили питання щодо висвітлення Голокосту у підручнику «Історія румунів та загальна історія» для 12 класу (2024 р.). Основні зауваження стосувалися необхідності чіткішого відображення відповідальності румунської адміністрації за Голокост на території Бессарабії та губернаторства Трансністрія, а також більш критичної оцінки діяльності Іона Антонеску [19]. Реакцією Міністерства освіти стало підготовлення методичних рекомендацій для вчителів щодо поглибленого висвітлення цієї тематики. Наведений приклад демонструє, що сучасні дискусії навколо історичної освіти виходять за межі протистояння між румунським і молдовеністським історичними наративами та дедалі частіше стосуються відповідності навчального змісту міжнародним стандартам історичної пам'яті, прав людини та інклюзивності історичної освіти.

Висновок

Отже, варто зазначити, що еволюція історичної освіти в Республіці Молдова упродовж 1990-2025 рр. визначалася взаємодією кількох ключових чинників, серед яких провідну роль відігравали зміни політичного керівництва держави, діяльність академічної спільноти та вплив громадянського суспільства.

Насамперед варто визнати пряму залежність між політичною орієнтацією правлячих сил і концепцією історичної освіти: прихід до влади проєвропейських та уніоністськи налаштованих політичних еліт супроводжувався посиленням румунського історичного наративу, тоді як перемога комуністичних і проросійських сил ініціювала спроби його заміни молдовеністською концепцією через перегляд навчальних програм, підручників і назв навчальних дисциплін. Упродовж зазначеного періоду практично кожна зміна політичної влади супроводжувалася такими спробами перегляду змісту освіти, що перетворило історичну освіту на один із ключових інструментів формування національної ідентичності та державної політики пам'яті.

Водночас, варто зазначити що державна політика у цій сфері неодноразово коригувалася під впливом громадянського суспільства. Зокрема, масові протести 1995 року зірвали спробу уряду Аграрно-демократичної партії замінити курс «Історія румунів», суспільна мобілізація 2002 року змусила комуністичну владу тимчасово відмовитися від негайного впровадження курсу «Історія Молдови», а політична криза та масові виступи 2009 року створили передумови для зміни влади й подальшого перегляду концепції історичної освіти у напрямі повернення до румунського історичного наративу.

Не менш важливим стримувальним чинником виступала академічна спільнота, насамперед Асоціація істориків Молдови, яка через аналіз навчальних програм і підручників, професійні висновки, меморандуми, декларації та співпрацю з міжнародними організаціями систематично впливала на формування державної політики та протидіяла політизації історичної освіти. Поряд із цим розвиток академічного середовища поступово обмежив можливості одноосібного політичного втручання у формування змісту історичної освіти.

Станом на сьогодні в Республіці Молдова зберігається інтегрований курс «Історія румунів та загальна історія», який відображає домінування румунського історичного наративу, тоді як у Придністровському регіоні функціонує альтернативна модель історичної освіти, побудована на радянсько-російській історичній традиції, що унеможливлює існування єдиного освітнього простору держави. Таким чином, історична освіта в Республіці Молдова продовжує залишатися не лише складовою освітньої політики, а й важливим інструментом внутрішньополітичної боротьби, формування колективної пам'яті, національної ідентичності та визначення стратегічного курсу розвитку держави.

Майбутнє історичної освіти в Республіці Молдова. Варіант 1. Вступ до ЄС та перемога європейських сил на виборах 2028 та 2029 рр.

З врахуванням сучасних тенденцій євроінтеграційного процесу можна спрогнозувати, що за умови реалізації сценарію вступу країни до Європейського Союзу та підтвердження проєвропейського вектору на президентських виборах 2028 року та парламентських виборах 2029 року історична освіта в країні зазнає низки трансформацій, проте збереже свою концептуальну основу, сформовану після реформи 2012 року.

Перш за все, слід очікувати, що чинний інтегрований курс «Історія румунів та загальна історія» залишиться базовою моделлю викладання історії в школах. Перемога проєвропейських сил та завершення процесу вступу до ЄС фактично знімають з порядку денного радикальне переформатування курсу на користь молдовеністського історичного наративу, оскільки нова влада буде зацікавлена в легітимації євроінтеграційного курсу через освітню політику. Як свідчить досвід попередніх років (зокрема заява Міністерства освіти у 2025 році про відсутність намірів змінювати назву дисципліни), подальші дискусії зосередяться не на питанні назви, а на змістовому наповненні курсу. При цьому домінування румунського історичного наративу, яке закріпилося після приходу до влади проєвропейських сил у 2009-2012 рр. та було підтверджене за президентства Майї Санду, збережеться, оскільки воно відповідає зовнішньополітичному курсу країни та є близьким до загальноєвропейської історичної перспективи.

Водночас головний акцент у розвитку історичної освіти зміститься з внутрішньої боротьби між румунським та молдовеністським наративами на інтеграцію європейського історичного контексту. Вивчення історії Молдови дедалі більше вписуватиметься в загальноєвропейську історію, а не протиставлятиметься їй. Історична освіта розглядатиметься як ключовий інструмент формування не лише національної ідентичності, а й європейської громадянської свідомості, що відповідає стратегічним документам країни, зокрема стратегії «Європейська Молдова 2030» (рум. «Moldova Europeană 2030»), яка наголошує на формуванні громадянської свідомості та європейських цінностях [1].

Посилення ролі академічної спільноти стане ще одним важливим напрямом розвитку. Як показав аналіз, упродовж 1990-2025 рр. академічне середовище поступово обмежило можливості одноосібного політичного втручання у формування змісту історичної освіти. Ця тенденція значно посилиться після вступу до ЄС, оскільки європейські інституції через свої програми будуть ще активніше впливати на формування освітніх стандартів, вимагаючи відповідності європейським критеріям якості, прозорості та деполітизації. Асоціація істориків Молдови та інші професійні організації відіграватимуть ще більшу роль як експертна інстанція, що гарантує наукову обґрунтованість навчальних програм та підручників.

Окремим викликом залишатиметься подолання освітнього розколу з Придністровським регіоном. Після вступу до ЄС це питання набуде ще більшої гостроти, оскільки європейська інтеграція передбачає поширення європейських стандартів та цінностей на всій території країни. Очікується, що ЄС активізує освітні програми, спрямовані на інтеграцію придністровського регіону через просування європейських цінностей. Проте радикальних змін у найближчій перспективі очікувати не варто через тривалу ізоляцію регіону та визначальний вплив Російської Федерації на його освітню систему. Лише в разі поступової інтеграції регіону, яка буде включати активну інформаційно-просвітницьку функцію в сфері історичної освіти серед широких мас населення, можливо досягти успіхів в контексті цього питання.

Водночас європеїзація історичної освіти викличе спротив з боку проросійських політичних сил. Як свідчить попередній досвід, зокрема діяльність ПКРМ у 2001-2009 рр. та ПСРМ у 2014-2020 рр., опозиційні сили використовуватимуть тему «румунізації» та втрати національної ідентичності для мобілізації свого електорату. Очікується посилення дезінформаційних кампаній, спрямованих проти нового курсу. Однак, на відміну від попередніх періодів, можливості політичної влади щодо одноосібного перегляду історичної освіти будуть суттєво обмежені як внутрішніми чинниками (посилення академічної спільноти та зростання ролі громадянського суспільства, що в більшості підтримують європейський шлях країни), так і зовнішніми (вимоги ЄС щодо стабільності освітньої політики, верховенства права та захисту прав людини).

Майбутнє історичної освіти в Республіці Молдова. Варіант 2. Перемога проросійських сил на виборах 2028 та 2029 рр. Відміна (або пауза) євроінтеграційного курсу Молдови. Переорієнтація країни на «схід»: відновлення курсу на активну співпрацю з РФ.

Варто зазначити, що за ймовірним сценарієм перемоги проросійських сил на виборах 2028–2029 років та відповідно відміни або паузи євроінтеграційного курсу і переорієнтації країни на активну співпрацю з Російською Федерацією ситуація розвиватиметься за кардинально іншим сценарієм.

Насамперед слід очікувати негайного перегляду концептуальних засад історичної освіти. Як свідчить попередній досвід, кожна зміна політичної влади в Молдові супроводжувалася спробами перегляду змісту навчальних програм, назв навчальних дисциплін і підручників. Прихід до влади комуністичних і проросійських сил у 2001 році ініціював спроби заміни румунського наративу молдовеністською концепцією, а президентство Ігоря Додона у 2016-2020 рр. супроводжувалося активною риторикою щодо повернення окремого курсу «Історія Молдови». Тому найбільш імовірним першим кроком нової влади стане ініціювання процесу заміни чинного інтегрованого курсу «Історія румунів та загальна історія» на окрему дисципліну «Історія Молдови» або ж суттєве переформатування змісту існуючого курсу з домінуванням молдовеністського історичного наративу.

Другим етапом стане інституційне закріплення молдовеністської концепції через перегляд навчальних програм і підручників. Як показує досвід 2002-2006 рр., проросійська влада діятиме поетапно: спочатку через створення державних комісій з розробки нової концепції викладання історії, потім через запровадження інтегрованого курсу з молдовеністським змістом (як це було зроблено у 2006 році), а згодом – через повернення до окремої дисципліни «Історія Молдови». При цьому ключові події історії країни зазнають переінтерпретації: приєднання Бессарабії до Російської імперії у 1812 році подаватиметься як «возз'єднання з Росією», події 1918 року – як «румунська окупація», а події 1940 року – як «визволення» від румунського панування, що повністю відтворюватиме підхід, застосований у підручниках комуністичного періоду.

Водночас нова влада зіткнеться зі спротивом академічної спільноти, насамперед Асоціації істориків Молдови. Як показали події 1995 та 2002 років, історики активно протидіяли політизації історичної освіти через декларації, меморандуми, професійні висновки та звернення до міжнародних організацій. Однак на відміну від попередніх періодів, у випадку перемоги проросійських сил та відмови від євроінтеграції, академічна спільнота втратить можливість співпраці з європейськими, зокрема румунськими історичними інституціями через можливу «закритість від заходу», так як це було за президентство Ігоря Додона та суттєво послабить її позиції. Відсутність тиску з боку ЄС щодо дотримання освітніх стандартів та деполітизації навчального процесу (або ігнорування заяв ЄС щодо цього) дозволить владі більш вільно впроваджувати бажані зміни.

Громадянське суспільство також спробує чинити опір, проте, як свідчить досвід 2002 року, навіть масштабні протести змусили комуністичну владу лише тимчасово відступити, але не відмовитися від мети. У 2006 році, коли суспільна мобілізація була нижчою, уряд зміг запровадити інтегрований курс без суттєвих перешкод. Тому за умов переорієнтації на «схід» та послаблення проєвропейських настроїв у суспільстві, спротив громадянського суспільства буде менш ефективним, ніж у 1995 та 2002 роках, зокрема через наявність багаточисельного електорату проросійських сил, що підтримують відповідні ідеї.

Щодо Придністровського регіону, то перемога проросійських сил та переорієнтація на співпрацю з РФ призведуть до зближення освітніх моделей правого та лівого берегів Дністра. Якщо на сьогодні на правобережжі домінує румунський наратив, а на лівобережжі – радянсько-російський, то після перемоги проросійських сил буде відбуватися поступова уніфікація історичної освіти на основі спільного для обох берегів молдовеністського наративу, що певною мірою інтегруватиме радянську історичну традицію. Це створить передумови для формування спільного освітнього простору, але вже на основі проросійської концепції і фактично «поховає» необхідність існування придністровської моделі історичної освіти та відповідного наративу в регіоні.

Разом із тим, варто враховувати, що повна заміна курсу буде ускладнена через необхідність розробки нових підручників, перепідготовки вчителів та адаптації навчальних програм. Як показує досвід 2002-2006 років, цей процес може тривати від двох до чотирьох років. Проте на відміну від попереднього періоду, коли комуністичний уряд зіткнувся з активною опозицією в парламенті та суспільстві, за умов перемоги проросійських сил та послаблення проєвропейських настроїв, процес реформування може відбутися швидше.

Роль кожного сценарію розвитку історичної освіти в Молдові для України

Розглянуті сценарії подальшого розвитку історичної освіти після виборів 2028 та 2029 рр. дозволяють дійти висновку, що вибір між євроінтеграційним та проросійським вектором матиме принципово різні наслідки не лише для самої Молдови, а й для України, з огляду на спільний історичний простір, безпекові виклики та геополітичну ситуацію в регіоні.

У разі збереження євроінтеграційного курсу, історична освіта в Молдові зазнаватиме поступової європеїзації, що передбачає відхід від націоцентричних наративів на користь багатоперспективного підходу, розвитку критичного мислення та подолання пропагандистських кліше. Для України цей сценарій є сприятливим з огляду на такі чинники:

1.                По-перше, Україна та Молдова, як країни-кандидати на вступ до ЄС, синхронізують освітні підходи, що створює спільний методологічний простір для обох держав у рамках спільних європейських проєктів.

2.                По-друге, європеїзація історичної освіти в Молдові сприятиме витісненню радянсько-російських історичних інтерпретацій, які часто використовуються для виправдання агресії проти України, що є позитивним фактором для безпеки в регіоні.

3.                По-третє, європейський підхід до викладання історії, що передбачає більшу увагу до регіональної історії та історії сусідів, може сприяти більш збалансованому та повному висвітленню спільної українсько-молдовської історії, зокрема щодо Бессарабії, Буковини та інших спірних або чутливих тем.

4.                Нарешті, євроінтеграційний курс Молдови зміцнить її кордони та послабить сепаратистські й можливі ірредентистські наративи, що прямо відповідає інтересам національної безпеки України, особливо у контексті загроз, пов'язаних із Придністров'ям, Буджаком та Північною Буковиною.

У разі перемоги проросійських сил, відміни або паузи євроінтеграційного курсу та переорієнтації на активну співпрацю з Російською Федерацією, історична освіта в Молдові, найімовірніше, повернеться до молдовеністського наративу з елементами радянсько-російської історичної традиції. Для України цей сценарій створює низку прямих та опосередкованих загроз:

1.                По-перше, переорієнтація на «схід» означатиме відновлення тісної співпраці з Російською Федерацією в освітній сфері, що може призвести до поширення проросійських історичних наративів, які виправдовують агресію проти України та заперечують право українців на самостійну державу. Уніфікація освітнього простору на основі молдовеністського наративу, що інтегрує радянську історичну традицію, створить загальнодержавну платформу для поширення таких інтерпретацій.

2.                По-друге, формування спільного освітнього простору з лівим берегом на основі проросійської концепції фактично легітимізує російський вплив на освітню політику всієї країни. Це ускладнить співпрацю між Україною та Молдовою в освітній сфері та знизить ефективність спільних проєктів з європеїзації освіти, оскільки молдовська освітня система дедалі більше віддалятиметься від європейських стандартів.

3.                По-третє, хоча уніфікація освітнього простору формально усуває необхідність існування окремого придністровського наративу, вона не вирішує політичних та безпекових проблем, пов'язаних з цим регіоном. Придністров'я так і залишається невизнаним утворенням з російським військовим контингентом. Це означає довгострокову загрозу для стабільності України, особливо в разі ігнорування «придністровського питання» та загрожує в подальшому російським впливом безпосередньо біля її кордонів.

4.                По-четверте, відродження ірредентистських ідей у межах концепції «Великої Молдови» отримає новий вимір. Якщо молдовеністський наратив стає загальнодержавним, претензії на Буджак та Північну Буковину можуть отримати офіційне чи напівофіційне підґрунтя. Проросійські політики в Молдові вже зараз публічно заявляють про «історично молдовські землі» в Україні (наприклад, заява голови партії «Велика Молдова» (рум. «Moldova Mare») Вікторії Фуртуне), звинувачують радянську владу в тому, що вона позбавила Молдову «статусу морської держави», та закликають до перегляду кордонів [8]. Уніфікація освітнього простору на основі молдовеністського наративу може створити сприятливе ідеологічне підґрунтя для таких претензій.

5.                По-п'яте, цей сценарій вписується в ширший план РФ з дестабілізації півдня України. Легітимація проросійської освітньої моделі в Молдові може стати частиною інформаційно-ідеологічної підготовки для подальших дій, спрямованих на захоплення Миколаївської та Одеської областей та створення сухопутного коридору до невизнаного Придністров’я.

Система історичної освіти в Республіці Молдова після реінтеграції Придністров'я

Розглядаючи гіпотетичний сценарій реінтеграції Придністровського регіону, варто зазначити, що він неминуче супроводжуватиметься глибокою трансформацією освітнього простору. Одним із найскладніших завдань в цьому контексті стане поширення моделі історичної освіти з правого берега Дністра, що базується на румунському (уніоністському) наративі, на лівий берег, де впродовж десятиліть функціонувала альтернативна система, побудована на радянсько-російській історичній традиції та окремому «придністровському» історичному наративі.

Сам процес реінтеграції та відповідної освітньої уніфікації, найімовірніше, буде тривалим і багатоскладовим.

Першочерговим завданням стане подолання інституційного розриву – скасування місцевих освітніх стандартів, ліквідація структур, що відповідають за розробку навчальних програм, та підпорядкування всіх закладів освіти Міністерству освіти Республіки Молдова. 

Наступним кроком буде змістова реформа з уніфікацією освітніх програм. Ключовим інструментом стане поширення інтегрованого курсу «Історія румунів та загальна історія» на територію придністровського регіону при умові його викладання російською мовою з поступовим переходом на румунську. Такий підхід, як свідчить досвід 1995 р., може бути компромісним для шкіл з російськомовним населенням, враховуючи високий відсоток етнічних росіян та українців у регіоні. Уніфікація програм передбачатиме приведення кількості навчальних годин, тематичного планування та системи оцінювання до загальнонаціональних стандартів. Окремим напрямом стане радикальна заміна підручників – на лівому березі Дністра, де вони вибудовувалися навколо «ідеї безперервності придністровської державності», нові підручники подаватимуть історію регіону не як окремий шлях, а як складову історії румунського народу та Бессарабії.

Важливою складовою стане закріплення нової моделі через систему підвищення кваліфікації педагогічних кадрів та моніторинг викладання. Вчителі лівого берега десятиліттями працювали в межах радянської історіографічної традиції, тому виникає необхідність у масштабній перепідготовці, яка нагадуватиме переорієнтацію історичної освіти в МРСР на новий зміст в 1990 р. Будуть організовані обов'язкові курси, тренінги та семінари за участі викладачів історичних факультетів провідних ВНЗ країни (Державного університету Молдови, Державного педагогічного університету імені Іона Крянге та ін.) та Асоціації істориків Молдови. Паралельно буде запроваджено моніторинг якості викладання та систему зворотного зв'язку для виявлення проблемних аспектів, що виникатимуть під час адаптації нової моделі.

Особливою складовою є подолання наслідків мілітаризації освіти. Це завдання виходить далеко за межі звичайної освітньої реформи, оскільки стосується демонтажу цілої ідеологічної системи, що десятиліттями формувала історичну свідомість поколінь на лівому березі Дністра. Мілітаризована освітня система Придністров'я (понад 81 000 учнів) формує наратив, де Молдова – «ворог», а Росія – «захисник». Під патронатом російських військ діє «Юнармія», школярів залучають до воєнізованих ігор («Юний патріот Придністров'я»). Епіцентром цього процесу є Тираспольське суворовське училище, яке готує кадровий резерв для силових структур невизнаного режиму та нав'язує штучну «придністровську ідентичність». Подолання цих наслідків можливе лише через розробку державної стратегії демілітаризації освіти із запровадженням модулів історичної реабілітації, створення програм психологічної та історичної реабілітації для вихованців воєнізованих закладів, реінтеграцію випускників через освітні програми, спрямовані на формування нової історичної свідомості на основі європейських цінностей, та ліквідацію самих воєнізованих навчальних закладів.

Додатковою складовою є залучення міжнародних партнерів до процесу освітньої трансформації. Як свідчить стратегія Кишиніва, реінтеграція розглядається в тісному зв'язку з євроінтеграційним курсом. Молдова вже презентувала ЄС та США план реінтеграції, який передбачає створення міжнародної цивільної місії в регіоні. У контексті історичної освіти це означатиме значну участь європейських фондів та програм у фінансуванні перепідготовки вчителів, розробка стратегій багатоперспективного викладання історії та створенні спільних освітніх проєктів, спрямованих на подолання пропаганди та формування європейських цінностей.

Система історичної освіти Молдови крізь призму можливого об'єднання з Румунією

Об'єднання Республіки Молдова з Румунією є найбільш радикальним сценарієм для трансформації системи історичної освіти, який означатиме безповоротну та повну інституційну, змістову та ідеологічну перемогу румунського (уніоністського) історичного наративу. Як вище зазначалось, цей наратив і без того домінує в освітній системі правобережжя Молдови з 2012 року, однак у разі об'єднання він набуде абсолютного характеру.

Насамперед, об'єднання призведе до повної трансформації чинного інтегрованого курсу «Історія румунів та загальна історія». Історія Республіки Молдова перестане вивчатися як окремий державницький сюжет і стане повноцінною, органічною частиною історії румунського народу. Це означатиме остаточне витіснення молдовеністського наративу на маргінес, а в ідеалі його повну ліквідацію як легітимної академічної концепції. Відповідно, всі події історії Бессарабії, включно з періодом перебування у складі Російської імперії та СРСР, трактуватимуться виключно в контексті румунської національної історії.

Другим критично важливим аспектом стане уніфікація освітніх стандартів. Система освіти Молдови буде повністю підпорядкована румунському законодавству та освітнім стандартам. Це передбачатиме впровадження єдиних навчальних планів, програм та підручників, які використовуються в Румунії. Діяльність місцевих органів управління освітою, включно з Міністерством освіти Республіки Молдова, буде переорієнтована на виконання загальнорумунських освітніх завдань, а згодом вони будуть ліквідовані та інтегровані до румунської системи. Академічна спільнота, насамперед Асоціація істориків Молдови, яка традиційно підтримувала уніоністські ідеї, з високою ймовірністю стане частиною загальнорумунського історичного простору.

Третім ключовим виміром є мовне питання. У разі об'єднання румунська мова стане єдиною державною мовою освітнього процесу. Хоча, ймовірно, буде передбачено перехідний період для шкіл з навчанням російською мовою, особливо на лівому березі Дністра (якщо реінтеграція на момент об’єднання відбулась), кінцевою метою стане повний перехід на румунську мову. Це означатиме, що всі підручники та навчальні матеріали будуть румунською мовою, а викладання історії в усіх школах країни здійснюватиметься виключно румунською мовою.

Окремо варто розглянути проблему Придністровського регіону, яка кардинально змінюється в контексті об'єднання. У разі успішної реінтеграції регіону, альтернативна освітня система, що десятиліттями будувалася на радянсько-російському історичному наративі та культивувала окрему придністровську ідентичність, буде повністю демонтована. На лівому березі буде запроваджено загальнорумунський курс історії, а концепція окремої придністровської державності втратить будь-яке політичне та академічне підґрунтя.

Однак у разі, якщо об’єднання відбудеться без реінтеграції Придністров'я, ситуація з історичною освітою в Молдові розвиватиметься зовсім за іншим сценарієм. Об'єднання з Румунією без повернення лівобережжя під контроль Кишиніва призведе не до подолання, а до остаточної інституціоналізації освітнього та ідеологічного розколу країни. На правому березі Дністра буде запроваджено загальнорумунські освітні стандарти з повною інтеграцією до румунської системи освіти, тоді як на лівому березі, під контролем сепаратистської адміністрації в Тирасполі, збережеться та поглибиться альтернативна система історичної освіти, побудована на радянсько-російській історичній традиції.

Важливо розуміти, що такий радикальний крок викличе спротив як усередині країни. Проросійські та молдовеністські політичні сили, а також частина населення чинитимуть запеклий опір. Масові протести та потенційне загострення ситуації на Дністрі є цілком імовірними. Не менш важливим є міжнародний контекст. Російська Федерація, ймовірно, жорстко відреагує на об'єднання Молдови з Румунією, що створить додаткові безпекові ризики для всього регіону, включаючи Україну. Історична освіта в такому разі стане інструментом не лише внутрішньої ідентифікації, але й геополітичного протистояння.

Список використаних джерел

1.               European Moldova 2030 National Development Strategy. UNECE. URL: https://ageing-policies.unece.org/browse-policy/3050 (date of access: 29.07.2026).

2.               Expectation versus reality: President Dodon’s promises. Ziarul de Gardă. URL: https://www.zdg.md/en/expectation-versus-reality-president-dodons-promises/ (date of access: 29.07.2026).

3.               Macovei I. S-au împlinit 25 de ani de la introducerea cursului Istoria Românilor. Știri de ultimă oră din Moldova - Ultimele știri Timpul.md. URL: https://timpul.md/articol/s-au-implinit-25-de-ani-de-la-introducerea-cursului-istoria-romanilor-79573.html (date of access: 29.07.2026).

4.               Matveev S., Xenofontov I. Greva studențească din anul 1995 reflectată în foi volante și în presa timpului. Historia est Magistra Vitae: Valori, paradigme, personalităţi. In honorem profesor Ion Eremia: masa rotundă. 2019. P. 621–642.

5.               Moldovan presidential candidate wants to remove Romania’s history from schools. Romania Insider. URL: https://www.romania-insider.com/moldovan-presidential-candidate-wants-to-remove-romanias-history-from-schools (date of access: 29.07.2026).

6.               Musteaţă S. About Us and Our Neighbours: History Textbooks in the Republic of Moldova, Romania and Ukraine. Eckert. Dossiers. (7), 2017. 173 p.

7.               Rotaru L. Educație și politică vs. politică și educație în „era agrariană” a Republicii Moldova (1994–1998). Tyragetia. 2022. XVI [XXXI], nr. 2. P. 249–265.

8.               Victoria Furtuna / Виктория Фуртунэ. Victoria Furtună: Republica Moldova are temeiuri să ceară o revizuire a granițelor pentru a recupera Bugeacul. Telegram. URL: https://t.me/Victoria_Furtuna/851 (date of access: 29.07.2026).

9.               И история румын, и всемирная история, Ассоциация историков. IPN. URL: https://www.old.ipn.md/ru/i-istoriya-rumyn-i-vsemirnaya-istoriya-assotsiatsiya-istorikov-7967_992568.html (дата звернення: 29.07.2026).

10.            Гаврилюк Н. П. Поликультурное образование как один из гарантов сохранения государственности в условиях полиэтничности общества: региональный аспект. Мир науки, культуры, образования. 2020. № 4 (83). С. 130–132.

11.            Гаврилюк Н. П. Региональные аспекты преподавания истории в контексте исторической политики государства. Мир науки, культуры, образования. 2020. № 4 (83). С. 126–130.

12.            Європейська правда. Уряд Молдови виправдовує вивчення “історії румунів” у школах попри критику. Європейська правда. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2025/06/10/7213478/ (дата звернення: 29.07.2026).

13.            Концепція "молдовенізму" як приклад історичної маніпуляції в політиці. Інститут демократизації та розвитку. URL: https://institutedd.org/blog/posts/koncepciya-moldovenizmu-yak-priklad-istoricnoyi-manipulyaciyi-v-politici (дата звернення: 29.07.2026).

14.            Молдавия: как пишут учебники истории. BBC News. URL: https://www.bbc.com/russian/international/2013/10/131028_history_textbook_moldova (дата звернення: 29.07.2026).

15.            Мустяце С. Історична освіта та формування ідентичності в конфліктному регіоні. Ситуація в Придністров’ї, Республіка Молдова. Громадянське суспільство в час воєнних конфліктів: зб. наук. статей. Львів, 2020. С. 107–122.

16.            Почему в Молдове изучают «историю румын»?. noi.md. URL: https://noi.md/ru/news_id/86535 (дата звернення: 29.07.2026).

17.            «Русификации» – нет, Румынии – да?. День. 2002. 15 лют. URL: https://day.kyiv.ua/ru/article/panorama-dnya/rusifikacii-net-rumynii-da (дата звернення: 29.07.2026).

18.            Северин И., Шарый А. Молдавский учебник как альтернатива истории. Радио Свобода. URL: https://www.svoboda.org/a/24522154.html (дата звернення: 29.07.2026).

19.            Что не так с новым молдавским учебником истории для 12-х классов. И почему по нему не стоит учить детей. NewsMaker. URL: https://newsmaker.md/ru/chto-ne-tak-s-novym-moldavskim-uchebnikom-istorii-dlya-12-h-klassov-i-pochemu-po-nemu-ne-stoit-uchit-detey (дата звернення: 29.07.2026).

 


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Що нового на Балканах? Румунія

Хельге Меєр - "привид Боснії"

Звершилося навчання на Міжнародній сертифікатній програмі з балканістики - третій набір